Біль – не згадка, він не повертається

, ,

Родом я із села Зимовище. Чорнобильську землю вважаю своїм домом. Під час аварії я була неподалік Чорнобиля (у місті Прип’ять на проспекті Будівельників), перебувала в декретній відпустці, сину було 10 місяців.

Спецпроект. Чорнобиль: жіночі долі. Розповідь 1.
Коли трапилась аварія і ми мали переїхати, я втратила поняття дому. Маму евакуювали у Баришівський район, але я не могла говорити «поїду додому», а казала «поїду до мами». Мене душили сльози від цієї втрати. Я жила в Києві, але дім мій ще багато років залишався в Чорнобилі.

Під час відвідання музею Чорнобильської зони відчуження я побачила діючу експозицію «Пам’ять про отчий край», на якій були фото моїх батьків Івана Макаровича та Параски Свиридівни Коваленків. Ці світлини та експонати є частинкою спогадів про сім’ю, улюблені речі. Це не просто музей, а затишок оселі, які завжди будуть жити в Чорнобилі.

Під час фотозйомки я стояла на цій площі й міркувала про те, як би чудово було просто повернутися в те життя. Гуляти тут зі своїми дітьми, а потім з онуками. Все життя після аварії я відчуваю страх і біль за дітей, за майбутні покоління. Біль – не згадка, він не повертається. Я в ньому постійно живу… Наслідки Чорнобильської трагедії забрали у мене сина, хворіють онучки; тож мої думки – це постійні хвилювання за майбутні покоління.

Марія Іванівна Артюшенко

Ще цікаві публікації

Прокоментуйте